Йов 14

14 ¹«Людина, народжена жінкою, недовговічна й сповнена тривог. ²Сходить вона, мов квітка, і в’яне; тікає, мов тінь, і не лишається. ³Невже на таку людину ти спиняєш свій погляд? І ведеш мене на суд із собою? ⁴Хто може добути чисте з нечистого? Ніхто. ⁵Якщо дні її визначені, число її місяців у тебе, і ти поклав межі, яких вона не перейде, ⁶відведи від неї погляд, щоб вона спочила, доки не відбуде свого дня, немов наймит.

⁷«Адже є надія для дерева: якщо його зрубають, воно знову пустить пагони, і паростки його не переведуться. ⁸Хоч його корінь постаріє в землі і пень його відмре в ґрунті, ⁹від запаху води воно розів’ється і випустить віти, немов молода рослина. ¹⁰Але людина вмирає й лежить повержена; віддає вона духа — і де вона? ¹¹Як зникає вода з озера і річка маліє та висихає, ¹²так і людина лягає і не встає; доки не щезнуть небеса, не прокинеться вона й не збудиться від свого сну.

¹³«О, якби ти сховав мене в могилі, приховав мене, доки мине твій гнів, призначив певний час для мене і згадав про мене! ¹⁴Якщо людина помре, чи оживе вона знову? Усі дні моєї тяжкої служби я чекав би, доки не настане моє оновлення. ¹⁵Ти покликав би, і я відповів би тобі; ти затужив би за творінням своїх рук. ¹⁶Бо тоді ти лічив би мої кроки, та не стежив би за моїм гріхом. ¹⁷Мій бунт був би запечатаний у торбі, і ти покрив би мій гріх.

¹⁸«Але як гора падає й розсипається і скеля зсувається зі свого місця, ¹⁹як вода стирає каміння і потоки її змивають ґрунт землі, так і ти нищиш надію людини. ²⁰Ти долаєш її назавжди, і вона відходить; ти спотворюєш її обличчя і проганяєш її. ²¹Сини її здобувають шану, а вона не знає про це; їх принижують, а вона не помічає. ²²Відчуває вона лише біль свого власного тіла і сумує лише за собою.»